Перехідною теорією чи «теорією шлюзу» називають припущення, що залежність від важких наркотиків починається з вживання травки. Переважна більшість так званих «експертів» наводять це твердження як основний аргумент у дискусіях про потенційну шкоду марихуани. Тому цей аргумент, ймовірно, більш ніж інші, заслуговує на докладну та обґрунтовану відповідь.
Що таке “теорія шлюзового наркотику”?
Мабуть, кожен прихильник легалізації марихуани хоч раз чув від опонента історію про «двоюрідного брата знайомого мого знайомого», який теж починав з того, що балувався періодично травкою, а закінчив у 25 років смертю від героїну. Про надійність такого джерела інформації можна посперечатися, проте сам собою аргумент «усі наркомани починають із травки» свідчить, перш за все, про повне невігластво того, хто до нього вдається.
Вперше про теорію «шлюзового наркотику» заговорили у 1970-х роках. Борці з марихуаною постаралися (і небезуспішно) переконати громадськість у тому, що лише раз спробувавши травку, людина стає вразливішою для інших, більш важких наркотичних речовин. При цьому жодного виразного пояснення, чому у курця каннабіса має виникнути бажання спробувати опіум або кокаїн, автори теорії не дали. Як не пояснили й те, чому любителям марихуани має сподобатися ефект від більш важких, небезпечних та адиктивних речовин.
Різні наркотичні препарати працюють абсолютно по-різному. Ефект від марихуани не схожий на алкогольне сп’яніння, галюцинаторні «подорожі» з ЛСД – збудження від кокаїну, псилоцибін змінює сприйняття не так, як, наприклад, мескалін. Тому вважати, що людина, якій подобається ганджа, змінюватиме свої звички і вживатиме іншу речовину тільки тому, що її теж називають «наркотик» – як мінімум, дивно. Керуючись подібною логікою, можна було з тим самим успіхом оголосити «перехідним наркотиком» кофеїн, алкоголь чи нікотин – доступні, легальні, і водночас вкрай адиктивні та небезпечні речовини.
Історія появи «теорії шлюзу»
То чому ж «шлюзовим наркотиком» назвали не кофеїн – речовину, яка викликає залежність, право купувати яку є конституційним правом громадян більшості країн світу? Чи нікотин – адиктивний і небезпечний наркотик, який набагато доступніший, ніж незаконні та «чорноринкові» коноплі? Відповіді слід шукати в історії. У цьому випадку – в історії «війни з наркотиками», яку оголосив усьому світу у 1971 році Річард Ніксон, 37 президент Сполучених Штатів.
Напередодні цієї події 1960-ті роки були бурхливим і насиченим періодом історії всього людства. Перший пілотований політ у космос, зародження правозахисного руху в Радянському Союзі, студентські бунти у Франції, закінчення сегрегації в Америці… Світ стрімко змінювався, і люди починали розуміти, що колишній лад суспільства – не єдина ймовірна модель реальності. Істини, які раніше не викликали жодних заперечень (що місце жінки на кухні, що білі люди краще за чорних, що діти повинні беззаперечно слухатися батьків), поступово почали йти в небуття. Однак, незважаючи на всю прогресивність нових ідей, прийняти їх виявилося непросто навіть прихильникам змін. Начебто інтелектуали, науковці та художники Енді Ворхола, Джонн Леннон, Боб Ділан, Вільям Берроуз, Френк Крик почали використовувати наркотики для «розширення свідомості». «Макінтош», розшифровка спіральної структури ДНК та шедевр «Політ над гніздом зозулі» – лише небагато прикладів того, до чого призвело це розширення.
Але якщо одним змінам, що відбувалися, дарували надію та натхнення, то іншим – обивателі, представники середнього класу, злякалися. «Велика мовчазна більшість» звернулася за допомогою до політиків-консерваторів, одним із яких був Ніксон. Останні пообіцяли докласти всіх зусиль, щоб хіпі не вносили смуту у звичний життєвий уклад добропорядних американців. «Війна з наркотиками» стала основним методом боротьби з нововведеннями – це не дивно, адже до 1969 року майже у кожного представника інтелектуального середовища можна було знайти вдома психоактивні речовини.
За звинуваченнями в зберіганні та розповсюдженні наркотиків було заарештовано багато видатних умів тієї епохи: Кен Кізі – за пакетик ганджі, Тімоті Лірі – за зберігання ЛСД, навіть Полу Маккартні в Англії були пред’явлені звинувачення, коли розкрилася правда про його «парничок» з канабісом на задньому дворі маєтку у графстві Суссекс. ООН повністю підтримала “війну з наркотиками”, і відповідні резолюції приймалися без урахування різниці між травкою, грибами, кислотою чи героїном.
«Війна з наркотиками» – відмінний метод виявлення та нейтралізації інакодумців. Це було справжньою причиною появи «теорії шлюзу». Тобто, влада ніби визнавала, що так, марихуана не завдає здоров’ю людини помітної шкоди, однак підкреслювалося, що у певний момент людині перестає вистачати тієї ейфорії, яку здатна викликати травка. І він починає нюхати, колоти та ковтати важчі наркотичні речовини, які призводять до його деградації та смерті.
Порівнювати різні психоактивні препарати – все одно, що порівнювати каву та горілку, наприклад. Якщо ви, прокинувшись вранці, вирушаєте на кухню і виявляєте, що кави немає, але є горілка – ви заміните одне одним? Найімовірніше, ви зробите собі кухоль міцного чаю (підбадьорливий ефект якого також обумовлений вмістом у ньому кофеїну) або купите банку енергетика дорогою на роботу. Адже мета вживання кави – підбадьоритися, а не розслабитися, зібратися з думками, а не гальмувати весь день. Тому ніхто не переходить на горілку навіть після багатьох років вживання кави. Так і твердження про те, що всі наркотичні речовини – джерело того самого «кайфу», помилкове (якщо не сказати абсурдні).
Практичні дослідження
Теорія – це чудово, але як справи з практикою? Дивно, але при тому, що на фінансування боротьби з марихуаною у багатьох країнах світу виділяють величезні суми з державного бюджету, чомусь дуже мало хто спромігся перевірити «теорію шлюзу» на практиці.
Одне з таких досліджень було проведено у Новій Зеландії. Групу добровольців взяли під спостереження і, починаючи з 7-8-річного віку, протягом багатьох років періодично опитували : що пробували з наркотиків, де і як. Експеримент закінчився, коли випробуваним виповнилося по 25 років. В результаті дослідження вчені з’ясували, що більшість підлітків, які спробували марихуану, пізніше приймали екстазі, а деякі – і важчі препарати.
Здавалося б, ось воно, підтвердження теорії. Але не варто забувати, що у світі всього три види брехні: навмисна брехня, брехня через незнання і статистика. В результаті проведеного перехресного аналізу з’ясувалося, що більшість дітей, відібраних для експерименту, проживали в неблагополучних районах. У таких місцях наркотики, як правило, доступніші. Виходить, що вчені ненавмисно (або свідомо) визначили результати свого експерименту ще на етапі відбору фокус-групи.
Світова наукова спільнота визнала результати, отримані таким шляхом, незадовільними. Були зроблені небагато спроб повторити експеримент, але дані, отримані в ході більшості з них, виявили настільки ж неоднозначними.
Дилери-«багатоверстатники»
Як аргументи на користь «теорії перехідного наркотику» і проти легалізації також нерідко використовують історії про дилерів, які спочатку «підсаджують» своїх клієнтів на травку, а потім – на героїн, щоб отримувати більше прибутку. Насправді такі «багатоверстатники» майже не зустрічаються. Переважна більшість дилерів спеціалізуються на наркотиках якогось одного типу (чому – нижче). Крім того, саме існування «бариг», які приторговують марихуаною, було б неможливим, якби вона була легалізована: не було б ні чорного ринку, ні надприбутків від роботи на ньому. Так було із самогоном за часів «сухого закону», подібним чином працювали «фарцівники» в СРСР.
Міф про безсовісних дилерів побудований на стереотипному уявленні про устрій світу, який характерний для всіх прихильників «війни з наркотиками». Бариги з фільмів і детективних романів завжди мають повний асортимент «дурі» – на будь-який смак. Але насправді жоден гровер не візьметься вирощувати одночасно коноплі і опійний мак — це зовсім різні культури, які потребують різного догляду, дають урожай у різний час і при цьому забирають увесь час. Тому, щоб торгувати наркотиками хоча б двох видів, дилеру доведеться або піти на контакт з великим злочинним угрупуванням (а на це готові далеко не всі), або купувати товар для подальшого перепродажу одразу у двох постачальників.
Постачання та формування запасу – лише одна сторона медалі. Не меншу проблему створює різношерста клієнтура: любителі травки та повноцінні наркозалежні, готові пограбувати або навіть убити заради дози – це різні речі. Ломка змінює психіку людей до невпізнання, а гнійні нариви, гепатит, ВІЛ та інші «принади» доповнюють картину. Не треба бути психологом, щоб розуміти, що ця категорія клієнтів відлякуватиме покупців марихуани. Крім того, самі вони ніколи не витрачатимуться на травку – адиктивність основного наркотику, як правило, дуже висока. Що ж до цінителів каннабісу – більшість із них сьогодні воліють або вирощувати травку самостійно (благо, обладнання для цього можна вільно придбати в інтернеті), або купувати її у своїх давніх знайомих, яким довіряють.
Таким чином, можна з повною впевненістю стверджувати, що схильність людини до адиктивної поведінки може виявитися будь-чим (наприклад, в обжерливості). Вчені вважають найбільш правдоподібною причиною таких нахилів генетичну схильність. Як би там не було, виділяти травку, яка і залежності як такої не викликає, в окрему категорію – безглуздо. Не можна скотитися до звання героїнового наркомана тільки через те, що в молодості ви покурили травку. Тому «теорії шлюзового наркотику» сьогодні залишилася одна дорога – на звалище історії.
Джерело: журнал «Трава» №14, весна 2014 г.
Leave a Comment