Складно назвати фактор, який вплинув на сучасне мистецтво, ніж марихуана. Саме виникнення поп-культури ХХ століття тісно пов’язане із вживанням канабісу. Якщо джаз був «дідусем» поп-музики, то ганджа – «бабусею».
Джаз
Вперше слово “marihuana” англійською мовою було записано в Новому Орлеані – колисці джазу. Перші джаз-банди з’явилися саме тут, у місцевому «кварталі червоних ліхтарів» під назвою Сторівілль. Вночі безперервно джазові композиції виконувалися в найгарніших місцях міста. Джазмени гідно оцінили здатність марихуани підвищувати творчий потенціал: імпровізація та неперевершене почуття ритму – основні переваги, які надавав музикантам косяк.
Луї Армстронг в автобіографії присвятив цілий розділ «гадюкам» (так на той час називали курців ганджі). Він писав, що багато джазменів сприймали травку як ліки. Вона була значно дешевшою за випивку, а думалося від неї набагато легше, ніж від алкоголю. Арешт за зберігання травки в 1931 поклав край захопленню Армстронга марихуаною. Пізніше почалося всенародне «косякове божевілля» з подачі Анслінгера та Херста – загальнонаціональна кампанія проти канабісу. На хвилі азарту, що охопив їх, тодішня американська влада не подивилася б на минулі заслуги джазмена, тому він вирішив не ризикувати.
Втім, традиції куріння марихуани серед музикантів, вочевидь, виникли набагато раніше. Діззі Гіллеспі, іменитий джазмен, у своїх мемуарах писав, що коли він прибув до Нью-Йорка у 1937 році, майже всі музиканти, з якими він познайомився, курили травку. Багато літніх музикантів були курцями травки зі стажем 40 або навіть 50 років. Причому, ніхто з них не вважав це проблемою.
Така специфічна риса джазу як музичного напряму знайшла відображення в текстах пісень та їх назвах. Марихуані присвячені композиції “Reefer Song” Фетса Веллера, “Muggles” Армстронга, “Reefer Man” Кеба Келлоуея, “I’m Gonna Get High” Тампа Реда та його “Чикагської п’ятірки” та багато інших. У всіх цих піснях містився тонкий натяк на те, що дозвілля джазових музикантів зовсім не схоже на звичайне проведення середньостатистичного американця («звичайного Джо»). При цьому ганджа рідко залишала межі кола джазменів та їх публіки. Для непосвяченого глядача “pot”, “gage”, “reefer”, “viper”, “jiva” (і хто знає, скільки ще слів) залишалися незрозумілим джазовим сленгом.
Рок-н-ролл і реггі
«Друга хвиля» повального захоплення канабісом у музичному середовищі наринула у 1960-х. «Бебі-бумери» розширили свою свідомість до таких меж, що позаздрив би будь-який джазмен. Однак, незважаючи на пізніші «кислотні» фішки хіпі, початок Божевільним Шістдесятим поклав старий добрий косяк. Це сталося 28 серпня 1964 року в нью-йоркському готелі «Деламінко», де зустрілися музиканти гурту «Бітлз» та Боб Ділан. Зустріч увійшла в історію канабіс-культури завдяки Ділану, який, не гаючи часу, звернув кілька косяків; в результаті музиканти накурилися настільки, що Пол Маккартні пізніше згадував, що «постійно проходив через рівні», на кожному з яких зустрічав тих самих людей. Це була перша у його житті накурка. Після цього практика розширення свідомості міцно укоренилася у групі.
Захоплення травкою відбилося на творчості «Бітлз». Як приклад тому можна навести пісню «Day Tripper», яка розповідає про дівчину, яка здійснює «трип» щодня, або «I am the Walrus», абсолютно сюрреалістичну композицію. Обидві є шедеврами творчості «бітлів» і обидві явно навіяні експериментами з розширенням свідомості.
Джон Леннон в одному з інтерв’ю обмовився, що до 1965 року музиканти вживали марихуану замість обіду. За його словами, тоді їхнє захоплення стало надмірним – хихикання та червоні очі учасників колективу зовсім не сприяли створенню робочої обстановки.
Загалом наприкінці 60-х років неможливо було знайти музиканта, який не балувався б травкою. Канабіс став частиною протесту молоді проти війни та застарілих стереотипів. Том Пакстон у пісні «В’єтнамський блюз по траві» проникливо заспівав про взвод в’єтнамців, «убитих» не зброєю, а косяком – подарунком американського патруля.
Куріння косяка саме собою перетворилося на якусь форму протесту. Цей процес дозволяв відокремити однодумців від «засланих козачків», що особливо актуально для радикально налаштованих активістів. Виконавці, які прагнули розмовляти однією мовою зі своїми слухачами, намагалися сказати їм у текстах своїх пісень, що теж знаються на сенсимільї.
З’явилися “I like Marijuana” Девіда Піла, “Mary Jane” легендарної Дженіс Джоплін, “Light my Fire” групи Doors, “Sweet Leaf” рок-гурту Black Sabbath і безліч інших композицій. Але історична цінність композиції «Purple Haze» Джиммі Хендрікса в культурі канабісу перевершила досягнення інших музикантів з покоління Дітей Квітів. Назва цієї пісні дала ім’я цілому сімейству всесвітньо відомих, елітних сортів марихуани – пурпурових.
Регі, фанк та важкий рок
Коли 1960-і пішли безповоротно, на зміну Хендріксові прийшов Боб Марлі, який став не менш знаковою фігурою – як у музиці, так і в культурі канабісу. Він приніс із собою новий музичний напрямок – реггі, і досі відомий як «обличчя марихуани» у поп-музиці.
Сімдесяті ознаменувалися поверненням до витоків – музика, навіяна марихуаною, стала звучати більш «розслаблено». Після рок-божевілля шістдесятих це було приємною зміною. Разом з тим, кардинальні зміни музичних тенденцій, що виражалися у своєрідному «затишші», означали, що назріває щось нове.
Поки що растамани вихваляли сенсимилью в реггі- та даб-композиціях. Багатьом стало відкриттям, що травка не просто спосіб розслабитися, а й основа цілої релігії растафари — біблійна рослина, що виросла на могилі царя Соломона. Начебто і не гріх легалізувати таку диво-травку, чи не так? Хіт Пітера Тоша “Legalize It” чітко визначив позицію кана-піплів: ми хочемо, щоб палити марихуану можна було вільно!
У 1970-х з’явився новий музичний напрямок – фанк. Його іноді плутають із диско, що не дивно – і те, й інше згодом стало символізувати вільні звичаї сімдесятих. Деякі називають фанк «онуком» джазу. Справді, фанк успадкував багато рис свого прабатька. Munchies for Your Love і Pot Smokin стали безперечними хітами того часу – ці композиції постійно крутили на радіо і в численних фільмах, де круті хлопці з модними зачісками афро ліворуч і праворуч роздавали кулі негідникам, попутно покурюючи косячок.
Паралельно продовжив свій розвиток рок. На відміну від «чорної» музики, цей напрямок наскрізь просочився депресією та важкими наркотиками. Музиканти з “Led Zeppelin”, “Pink Floyd”, панки з “The Clash” та “Sex Pistols” надихалися переважно ЛСД та героїном. Наслідки цього захоплення були сумними – безліч багатообіцяючих рок-музикантів загинули від наркотиків у молодому віці. Джим Моррісон (“Doors”), наприклад, або Сід Вішез (басист “Sex Pistols”, який помер від героїну), який вважав травку “дурь для лузерів і ледарів, яку можуть курити тільки хіпі”. Кар’єрі Сіда Баррета з Pink Floyd прийшов кінець, коли йому остаточно знесло планку від ЛСД. Таких прикладів можна навести багато.
На «чорній» сцені панував позитив і ентузіазм: про це свідчила поява Боба Марлі, Джеймса Брауна, Пітера Тоша, Айзека Хейза, Джорджа Клінтона – укурених, але дуже позитивних зірок фанку, соулу та реггі. Пісні, присвячені ганджу, продовжували ставати хітами, а панки продовжували колотись і нюхати клей. “Homegrown” (Ніл Янг), “Smokin My Ganja” (група “The Capital Letters”), “Easy Skanking” (Боб Марлі) – всі ці оди канабісу переповнені позитивом. Однак коноплі все одно стали асоціювати з важкими наркотиками панк-культури, через що постраждали любителі травки під час «війни з наркотиками» 1980-х років. Покарання за зберігання, вживання та збут марихуани посилили жорсткість, курців «приймали» сотнями, і в марихуану міцно вчепилися руки професійних дилерів чорного ринку.
Реп та хіп-хоп
Нове життя «чорної музики» почалося з появи репу та хіп-хопу наприкінці 1980-х років. Хіп-хоп виконавці все частіше намагалися донести до своїх слухачів небезпеку важких наркотиків, кількість жертв яких на той час досягла гнітючих масштабів. Героїн, кокаїн та інші речовини стали справжньою проблемою глобального характеру. Реп-композиції являли собою своєрідні «вичавки» вуличної мудрості. Автори пісень розповідали, як вижити у кам’яних джунглях.
Багато музикантів кінця 1980-х – початку 1990-х виступали за легалізацію канабісу. Не тільки представники «чорної сцени», а й металісти («Guns’n’Roses») та альтернативники («Skid Row», «Nirvana», «Alice in Chains»), захоплення важкими наркотиками яких було загальновідоме, сприяли справі легалізації ганджу, поєднуючи свої концерти з громадськими заходами та акціями активістів. Проте слова «гандж», «шмаль» чи «косяк» ніде не зустрічалися в такій кількості, як у піснях реп-виконавців того часу. У мегапопулярному хіті Тупака Шакура Me against the World є рядки про те, як косяк допомагає перемогти біль і йти далі.
Хіп-хоп відокремив марихуану від інших психоактивних речовин, демонструючи всьому світу її відмінності від звичайних наркотиків, які були стерті хіпі-культурою за 30 років до цього. Coolio, Notorious B.I.G., Too Short – лише деякі з реперів, які присвячували більшу частину своїх пісень проблемам СНІДу, важких наркотиків, злочинності. При цьому вживання марихуани ніхто з них не рахував проблемою. Лист канабісу став неофіційним символом культури хіп-хопу та репу, таким же, як широченні штани та великі пістолети.
Доходи хіп-хоп імперій, наприклад, Cash Money або Death Row Records, постійно зростали. Одним із засновників останньої був Снуп Догг — єдиний у світі мужик, якому якимось незбагненним чином вдається не виглядати безглуздо з косами. Кар’єра Снупа теж почалася з косяка – вірніше, зі спільного альбому The Chronic з Dr. Dre. Ймовірно, тому, від самого початку і до цього дня образ Снуп Дога нерозривно пов’язаний з марихуаною. З 2007 року він офіційно є пацієнтом медичного канабісу в штаті Каліфорнія – лікар прописав його реперу для лікування мігрені. Хоча виконавець, схоже, трохи захопився терапією – до 2013 року кількість косяків, що викурюються ним, за визнанням самого Снупа, досягла 80 (!) на день. Але навіть при цьому «найтяжкохворіша людина» у Каліфорнії неодноразово потрапляла під арешт не лише за марихуану, а й за зберігання кокаїну та незареєстрованої зброї. Проте фанати Снуп Дога зберігали йому вірність і захоплювалися навіть його провинами. Однак від іміджу «поганого хлопця», який Снуп Догг старанно вибудовував роками, схоже, незабаром нічого не залишиться. Головний його «грішок» перестає бути таким – легалізація охоплює дедалі більше американських штатів.
Нове покоління музикантів-планокурів
У новому тисячолітті Мері Джейн не здає своїх позицій. Нове покоління реперів (Wiz Khalifa, наприклад) – вже не просто поціновувачі травки, а справжні її знавці. Їхній підхід до канабісу став більш детальним. Багато артистів сьогодні здатні відрізнити різні сорти марихуани один від одного, більше того – у своїх текстах вони оспівують окремі сорти, що особливо їм полюбилися. На YouTube є відео, де Wiz Khalifa бере участь у шоу Weed Challenge. На очах у здивованих глядачів артист повинен визначити, який сорт травки у кожному з п’яти косяків, запропонованих йому ведучими. Wiz Khalifa також записав ролик (і, треба визнати, корисний), де дає кілька слушних порад про те, як правильно скрутити косяк справжньої «медичної» якості, на рівні каліфорнійських диспансерів.
Образ та творчість репера нерозривно пов’язані з ганджею. Однак у них немає тієї агресивності, яку ми звикли бачити у репі. Його музика легша, більше нагадує реггі, ніж різкий реп 1990-х, а тексти присвячені не труднощам виживання у кам’яних джунглях, а дівчатам, тусовкам та баскетболу, і, звичайно, травці. У Wiz Khalifa навіть є власний сорт марихуани – Khalifa Kush, який він вирощує для власних потреб, іноді пригощаючи їм друзів.
Сьогодні тема марихуани у музиці – не просто прозорі натяки, кодові слова та недомовленості. Про неї говорять прямо й у подробицях. Що змінилося за останні кілька десятків років? Відповіддю можуть стати слова ще одного сучасного реп-виконавця Ty Dolla Sign: “Не куримо з пакета, якщо немає сертифікату!”. Легалізація в США досягла того рівня, коли став можливим відтік травки з вулиць (чого свого часу не змогли досягти ні цензори, ні мейнстрімні рокери, ні президент США).
Джерело: журнал «Травка» №14, весна 2014, с. 144-157
Leave a Comment